З історії образотворчого мистецтва відомо, що найкращі творчі літа художника – це так звана середина життя. В тридцять–п'ятдесят він створює зазвичай найзначніше й найталановитіше. І лише виняткові обдаровання здатні йти по висхідній до глибокої старості, створюючи все досконаліші твори. Є таким винятковим у свої сімдесят років київський мистець Дмитро Сироватка – не нам, сучасникам, судити. Це зробить час. Але те, що він створив у переддень свого сімдесятиліття, заслуговує того, аби про те говорити у повний голос. Вражає розмаїтість його творчого здобутку, безпосередність творчого волевиявлення. З того, що напрацьовано–бачимо справжнього майстра пензля.

Якщо заглибитися в його творчий енергетичний спалах, з огляду на його літа, подивовує те, що Дмитро Сироватка, по суті, започаткував інноваційний жанр, передумовою до якого був традиційний краєвид. Про те, що мистці у наш час здебільшого працюють саме в ньому, а ще в натюрморті, вже начебто і не цікаво тим, хто очікує з'явлення на вітчизняних вернісажах «справжньої картини». Себто жанрової картини, в якій були б задіяні тематика, ідея твору, сюжет, призабуті в гонитві за сумнівними течіями в сучасному образотворчому процесі.

Невсипущим відчуттям причетності до рідного краю Полісся, відтак усвідомленням того, що художник має і мусить сказати своїми творами щось істотне, важливе й нове в цей історичний час для України, художник краєвид, чи як іменувалося те донедавна – пейзаж, перетворив у самодостатній жанр. Назвемо його наразі жанровий краєвид, в якому колишня «стафажність» людських фігур прибрала суголосності з тими часопросторовими візіями про визвольні змагання в Україні, коли конкретна ідея твору, як–от у картині «Нескорені», знаходить своє образне потрактування в постатях упівців. Довкілля краєвиду, як і зображення «лісових людей», настільки вза–ємообумовлені пластичним вирішенням, що картина сприймається закінченим станковим тематичним полотном.

 Дмитро Сироватка неабиякий колорист, здатний, як це чинять сучасні постмодерністи, витворити будь–яку абстрактну ейфорію. Але цього він не робить. С в його вдачі український запобіжник, що тримає його на вістрі часу. Мистцю болить доля України, її сьогодення і майбутнє. А тому його «дар колориста» узалежнюється насамперед від змісту зображення, який художник прагне декларувати глядачеві в усій своїй ясності й повноті. Наприклад, «Легенди гайдамацького краю». В картині ми бачимо і Міхновського, і Скоропадського, і Петлюру, відтак Махна і Бандеру... Зрештою десятки імен тих, хто поклав свої голови за Україну.

Це так би мовити декларативний імператив творчості Дмитра Сироватки, який простежується і в картинах «За рідний край», «Берестечко»,    «Остап    Вересай».

Натомість тоді, коли пластична основа (форма вираження) прибирає домінуючого трактування у творчості мистця, – маємо щось споріднене з відчуттям краси, часу і рідного простору – це вже «чистий жанр» краєвиду. Лише ріка, пороги, небо, а скільки знаків і символів розставлено в краєвиді «Ненаситець»,  «Лугом іду», «Осінь в горах», «Зима Полісся»! Таки даються взнаки роки, досвід, роздуми про сенс творчості і її призначення, коли художник, всупереч всіляким манівцям на мистецькому терені, торував власний шлях в реалістичному жанрі. Жанрі сучасному, інноваційному. Таким він бачиться завдяки образному уявленню нашого народу, притаманного мистцю, позаяк все, що виходить з–під його пензля, – це реальність, перейнята легендами, оповідями й переказами, духом минувшини.

За великим рахунком творчі засади художника обумовлені інтимним, екзистенціальним відтворенням «правди життя». Почасти тим, що пережито ним на рівні родинному, відтак асоціюється з часом українським, всеосяжним. По суті, є відтворенням долі тих, хто з ним поруч, і тих, кого вже немає... Такий підхід до творчості – це знову ж таки «від нашого народу». Таких художників, як колись мовилося, народжує лише рідна земля.

«Мелодії давніх фресок». (Остап Вересай).

Є в мистця, як на автора цих рядків, надто красномовна картина

«Під Тарасовою липою« (художник В. Сингаївський та Д. Сироватка). Начебто стафажні постаті під липою, але вони незбагненним чином уособлюють одвічну сув'язь нашу з давно минулим часом. Якою б не були «покрученими часом» гілля дерева, саме під ними художник зобразив себе і Сингаївського, якому завдячує в житті і творчості як колишньому наставнику. Його вже немає, але є Шевченкова липа, є Дмитро Сироватка, для котрого Дерево як таке упродовж усього творчого шляху символізувало зміст обра–зотворимого. І якщо в Тарасовій липі ми бачимо лише верхівку дерева, натомість у картині «Остап Вересай», де Дерево стоїть на міцному підмурівку, а під ним кобзар –все те також від образної системи мистця, в якій доля України асоціюється з Вічним Деревом.

Не кожному мистецтвознавцю випадає упродовж тривалого часу бачити й спілкуватися з неабиякою творчою особистістю. Автору цих рядків щастило. І мушу визнати: серед численних мистців, творчість яких доводилося досліджувати, Дмитро Сироватка посідає чільне місце. Він не з тих амбіційних талантів, що всіляко прагнуть визнання й позачергової Шевченківської премії. А між тим, скільки було мовлено про номінантів, котрі б відповідали своєю творчістю духу українському, який уособлює своєю спадщиною Тарас Шевченко. Хоч як дивно, але такі мистці, як Дмитро Сироватка, і творять його в наш час. Хтось більшим, а хтось меншим, як мовиться, обдарованням. Поміж ними наш ювіляр увиразнюється помітно –здобутком останніх років, що є не лише підсумковим всього творчого шляху, але й найдосконалішим. А головне – відповідним до нашого часу. В тому сенсі, що скільки б не мовилося про «мистецтво для мистецтва», вкраїнське обдаровання, про що свідчить і київський мис–тець, завжди було спрямоване до людей. До того ж, з огляду на його тематику, є відгуком на ті проблеми і дійсність, котрі патріота–художника не залишають байдужим.

 

Григорій МІЩЕНКО

"Українська газета плюс" №45(185), 18-31 грудня 2008 р.